УКРАЇНСЬКІ КАЖАНИ

У цьому сенсі ультразвуковий датчик є своєрідним «ліхтариком», який «підсвічує» те, на що ми його спрямовуємо всередині людського тіла. Достатньо знати анатомію в конкретному контексті та кілька базових принципів ультразвукової діагностики, щоб отримувати клінічно значущі зображення:

ПРИНЦИП №1: ЧАС = ВІДСТАНЬ

Датчик є одночасно джерелом і приймачем ехо-сигналів, що відбиваються від тканин. Час, за який сигнал повертається, перераховується на відстань. Саме так апарат розміщує елементи зображення на екрані відповідно до їх віддаленості від поверхні шкіри.

ПРИНЦИП №2: ІНТЕНСИВНІСТЬ ВІДБИТИХ ЕХО-СИГНАЛІВ = 256 ВІДТІНКІВ СІРОГО

Чим сильнішим є ехо-сигнал, тим яскравіше виглядає відповідна структура на екрані. Такі структури ми називаємо гіперехогенними. До прикладів належать кістки, діафрагма, плевра та перикард. Відбиті ними сигнали настільки сильні, що ці структури зображуються білим кольором. Безехогенні структури (наприклад, рідина) виглядають чорними, оскільки взагалі не відбивають УЗ-хвиль. Між цими полюсами існує цілий спектр інтенсивності ехо-сигналів, що відповідає 256 відтінкам сірого. Гіпоехогенними називають структури, які порівняно слабко відбивають ультразвукові хвилі — наприклад, гіпоехогенна пухлина в паренхімі печінки.

ПРИНЦИП №3: ЗНАЙ СВОЇХ ДРУЗІВ І ВОРОГІВ СЕРЕД ТКАНИН

Від взаємодії між конкретною тканиною та ультразвуковими хвилями залежить, чи допомагає вона нам, чи заважає побачити структури позаду неї.

ДРУЗІ: Рідина та паренхіматозні органи (тобто тканини з високим вмістом рідини) — наші найкращі друзі. Саме тому ми використовуємо їх як ультразвукові вікна, що дають можливість бачити структури, розташовані позаду. У наведеному прикладі: міхур (заповнений сечею), матка, та аорта (заповнена кров’ю) — усе це полегшує процес візуалізації.

ВОРОГИ: Кістки та повітря — ваші вороги. Кістка — це тупик для ультразвуку: вона повністю відбиває сигнал і не дає побачити нічого позаду. Тут нашим прикладом є акустична тінь хребта. Повітря також не є союзником. Воно розсіює ультразвуковий сигнал, створюючи зображення, яке зазвичай неможливо інтерпретувати — своєрідну «димову завісу». Наприклад: через наявність повітря у прямій кишці або кишківнику ці структури складно безпосередньо візуалізувати. Ми робимо висновок щодо їхнього розташування на основі виявлення сусідніх структур та знання анатомії.

Якщо у вас є можливість вибору УЗ-апарату, обов’язково порівнюйте їх за якістю зображення. Оскільки візуалізація серця у критично хворих та важко поранених пацієнтів — одне з найважливіших застосувань POCUS, настійливо раджу порівнювати датчики за якістю кардіологічних зображень. Краще інвестувати трохи більше в якісний пристрій. Ніщо так не демотивує POCUS-початківців, як технічно невдалі сканування.

Мені варто підкреслити, що більшість компаній демонструватимуть вам красиві знімки правого верхнього квадранта (ПВК), намагаючись довести, що їхній пристрій справді якісний і крутий. Ну звичайно — ПВК ультразвуково «дружній» — тут навіть технічно слабкі пристрої «справляються». 

Зробіть власну перевірку — подивіться серце!

Датчики є найважливішою й водночас найвразливішою частиною УЗ-системи, тож дбайте про них! Пошкоджені датчики не підлягають ремонту і потребують заміни — а це дуже дорого.

Як уже згадувалося, УЗ-діагностика — це не що інше, як ехолокація анатомічних структур всередині людського тіла. Очевидно, що чим глибше розташована структура, тим довше триває повернення ехо-сигналу. Отже, логічно: якщо ми візуалізуємо глибші структури, сигнал має генеруватися рідше, щоб апарат встиг “прислухатися” до відбитих УЗ-хвиль. Якщо ж ми оцінюємо поверхневу анатомію, сигнал можна генерувати частіше — і таким чином отримувати більше деталей за той самий проміжок часу. Звідси маємо два головні типи класичних УЗ-датчиків, що використовують п’єзоелектричні кристали для перетворення енергії з електричної на механічну:

• ВИСОКОЧАСТОТНІ — для поверхневої візуалізації (лінійний);
• НИЗЬКОЧАСТОТНІ — для глибокої візуалізації (секторний, конвексний).

Сьогодні існують також датчики типу «все-в-одному» — наприклад, Butterfly або Exo. Застосований у них силіконовий чіп (іноді у поєднанні з п’єзоелектричним елементом) дає змогу працювати одним датчиком на всіх ультразвукових частотах. У теорії це чудова концепція, проте технологія все ще потребує вдосконалення, аби давати настільки ж чіткі та якісні зображення, як класичні датчики.

Щоб краще засвоїти концепцію високо- та низькочастотних датчиків, проведемо таку аналогію з бігунами: 

Так, низькочастотний датчик — це як худорлявий марафонець. Він біжить далеко (тобто глибоко) і дає загальну картину без великої кількості деталей. Високочастотний датчик — це як дуже м’язистий спринтер, що біжить дуже швидко, але на дуже коротку дистанцію. Ви отримуєте маленьку, поверхневу, але надзвичайно детальну картину.

З практичної точки зору, якщо ви обираєте роботу з класичними датчиками (що наразі щиро рекомендується), — все, що вам потрібно, це набір із двох датчиків:

• Секторний датчик («кардіологічний») — низькочастотний, з малою площею шкірного контакту, завдяки чому легко розташовується в міжребер’ї. Ідеально підходить для візуалізації глибоких структур грудної клітки; чудово працює у черевній порожнині та тазу для більшості POCUS-показань.
• Лінійний датчик — високочастотний; теоретично досягає глибини 7–8 см під поверхнею шкіри і дає дуже деталізоване зображення, але на глибині понад 4–5 см зазвичай уже мало що видно. Варто зазначити, що у немовлят більшість обстежень можна виконати саме лінійним датчиком.

Переважну більшість POCUS-питань можна вирішити секторним та лінійним датчиками. Конвексний датчик насправді не є необхідним для візуалізації черевної порожнини.

На доказ — порівняння ПВК у того самого пацієнта, отримане двома різними датчиками: конвексним та секторним. Єдина відмінність — у ближньому полі зображення (перші ~5 см углиб): воно ширше й деталізованіше при використанні конвексного датчика. Однак жоден із цих датчиків не застосовується для поверхневого сканування. Усе, що розташоване в межах перших 5 см під шкірою, ми все одно оцінюємо лінійним датчиком.

Правильні звички в клінічній медицині рятують життя й заощаджують час. Те саме стосується POCUS, особливо під час роботи з критично хворими чи пораненими пацієнтами. Саме тому варто відпрацьовувати організацію робочого простору так, щоб в одному полі зору одночасно були обличчя пацієнта, екран УЗ-апарата та монітор життєвих показників. Це дозволяє корелювати ультразвукові знахідки з гемодинамічними параметрами та загальним станом пацієнта, зокрема у випадках його швидкого погіршення.

Такий підхід також дає змогу займати мінімальний простір у ситуаціях, коли командна робота потребує одночасного виконання кількох клінічних маніпуляцій. Уявіть собі медсестру, яка намагається встановити сечовий катетер, у той час як ви розміщуєте портативний POCUS-апарат типу «ноутбук» на нижній частині живота пацієнта.

Можливість інтегрувати гемодинамічні дані та УЗ-зображення в режимі реального часу є критично важливою. Саме тому ідея використання одного монітора як екрана УЗ-апарата шляхом перемикання кнопок — хибна. Ми не маємо обирати між цими джерелами інформації, а повинні стежити за обома одночасно.

Клінічна інтеграція є ключовим поняттям у концепції POCUS. Розуміння клінічного стану пацієнта має попереджати роботу з датчиком і визначати пріоритетність ультразвукових сканувань. Водночас за певних обставин POCUS може виконуватися паралельно зі збором додаткової інформації — як від самого пацієнта, так і від його опікуна.

Якщо пацієнт відчуває біль, і його скарги можна обстежити за допомогою POCUS, варто залучати пацієнта до співпраці. Передайте датчик пацієнту та попросіть розмістити його в зоні найбільш вираженого болю. Або ж просто попросіть одним пальцем вказати ділянку максимального дискомфорту.

POCUS часто дозволяє отримати надзвичайно цінну клінічну інформацію. Для скану доведеться роздягнути пацієнта, і вже сам цей крок може допомогти виявити важливі клінічні ознаки. Крім того, УЗ-датчик може покращити інтерпретацію деяких знахідок фізикального огляду, наприклад пальпації живота. Реакція пацієнта на натиск — рукою чи датчиком — за наявності патології має бути подібною, чи не так? 😎

Йдеться не про те, щоб описувати та інтерпретувати все, що спостерігається на екрані. Навпаки — ви повинні навчитися ставити правильні POCUS-питання, виходячи з конкретного клінічного сценарію. З набуттям досвіду у застосуванні POCUS ви тренуєте здатність фокусувати увагу саме на тій частині зображення, яка може дати відповідь на поставлене клінічне питання.

POCUS-висновок має відповідати клінічному запиту та містити чітку ультразвукову відповідь на нього. Так, ви можете пропустити невелику пухлину, але, як правило, відповідальності за це не несете. Важливо розуміти: лікарів у світі частіше звинувачують за те, що вони не виконали POCUS за наявності показань і доступного апарата, ніж за помилкову інтерпретацію результатів. Якщо ж під час обстеження ви випадково виявили очевидну супутню патологію, достатньо направити пацієнта на подальше обстеження до відповідного спеціаліста.

Те, що ми бачимо лише в одній проєкції, не завжди дає повну картину. Тому рекомендовано підтверджувати ультразвукові знахідки щонайменше у двох площинах. Оскільки ж ми відтворюємо тривимірну реальність у вигляді серії двовимірних зображень, необхідно просканувати датчиком усю клінічно релевантну зону.

Щоб коректно орієнтуватися в анатомії пацієнта, ми використовуємо мітку датчика у співвідношенні з маркером екрана. За загальноприйнятою домовленістю (з кількома винятками) мітка датчика має бути спрямована у бік голови або правої сторони пацієнта. Важливо чітко розуміти, як положення датчика корелює з тим, що відображається на екрані. Ми завжди повинні перевіряти орієнтацію маркерів, щоб уникнути помилок інтерпретації. Це має особливе значення під час виконання інвазивних процедур під ультразвуковим контролем. Щоб запобігти пошкодженню анатомічних структур, необхідно чітко уявляти очікувану траєкторію будь-якого інструмента, зокрема гострого, всередині тіла пацієнта.

Іноді мітку датчика знайти непросто. Якщо ви сумніваєтеся, нанесіть невелику кількість гелю на один бік датчика та торкніться його пальцем, щоб визначити, якій ділянці зображення на екрані це відповідає.

Загалом датчик слід тримати як ручку, ближче до його «голови». Якщо тримати його занадто близько до «хвоста» (тобто надто далеко від поверхні шкіри пацієнта), навіть незначні рухи призводять до надмірного зміщення. У результаті втрачається точний моторний контроль, що унеможливлює оптимізацію ультразвукового зображення. Крім того, руку треба стабілізувати за допомогою п’ятого пальця (мізинця) або зап’ястка, спираючись на поверхню тіла пацієнта. Це є критично важливим під час виконання процедур під ультразвуковим контролем, а також при візуалізації структур, на які не можна чинити тиск (наприклад, ока).

Візуалізація серця із субкостального доступу є винятком. У цьому випадку пацієнтові комфортніше, коли долоня розміщена зверху на датчику: так ми уникаємо тиску кісточками пальців на черевну стінку, що може бути болісним.

Найякісніші зображення отримуються, коли ультразвуковий промінь є перпендикулярним до досліджуваної структури. Для досягнення кута інсонації 90° може знадобитися змінити положення або нахил датчика на поверхні шкіри.

Доплер є винятком із цього правила, оскільки точність вимірювання залежить від косинуса кута інсонації. Найкращі результати досягаються, коли кут між УЗ-променем і напрямком кровотоку становить менше 60°. За кута 90° косинус дорівнює нулю, тому кровотік не реєструється.

Не забуваймо про застосування рівномірного тиску датчиком донизу. Поступове його збільшення допомагає уникнути дискомфорту пацієнта. І щоб уточнити: педіатрична концепція «imaging gently» («ніжного зображення») стосується насамперед мінімізації іонізуючого випромінювання, а не техніки УЗД. Достатній тиск датчиком залишається необхідним і в педіатричному УЗ-дослідженні. Але існує кілька винятків із цього правила, найважливішим з яких є УЗД ока. Якщо ми підозрюємо розрив очного яблука, виконання POCUS є абсолютно протипоказаним; водночас надмірного тиску датчиком на очне яблуко слід уникати за будь-яких обставин. Це може потенційно спровокувати окулокардіальний рефлекс (OCR), що проявляється брадикардією, артеріальною гіпотензією, нудотою та (рідко) аритміями. Також слід утримуватися від надмірного тиску в ділянці шиї — зокрема над сонними судинами. Стимуляція каротидного синуса може викликати виражену вагусну відповідь із розвитком брадикардії, гіпотензії або навіть (пре)синкопального стану. Якісна стабілізація руки та використання великої кількості гелю допомагають запобігти цим ускладненням.

Використання достатньої кількості гелю є абсолютно необхідним, оскільки повітря між датчиком і шкірою погіршує якість зображення. Повітря та ультразвук не є «друзями». Коли скануємо невеликі структури, менші за ширину датчика (наприклад, пальці), може виникнути потреба занурити їх у водяну ванну або використати підкладку. Комерційні гелеві «подушки» є дорогими, проте їх легко замінити рукавичками, наповненими водою. Натомість я не рекомендую використовувати пакети з фізіологічним розчином як імпровізовані підкладки, оскільки їхня пластикова оболонка є занадто товстою для отримання якісного зображення. Аналогічну проблему під час POCUS серця можуть створювати й грудні імплантати.

Якщо у вас раптом закінчився комерційний гель, на щастя, існують певні «екстрені альтернативи». Вони не рекомендовані для рутинного клінічного застосування, проте можуть бути використані у крайньому разі. Це може бути вода, лубриканти на водній основі, шампунь або, як останній варіант, вазелін. Окрім того, в інтернеті можна знайти безліч рецептів приготування «домашнього гелю» з побутових інгредієнтів.

На початку ми порівняли датчик з анатомічним ліхтариком. Він дозволяє нам оглядати внутрішні структури пацієнта, не розрізаючи тканин. Переміщення датчика лише на перший погляд здаються хаотичними. Насправді використовується низку стандартизованих рухів, щоб оптимізувати зображення та відтворювати тривимірну реальність за допомогою двовимірних зображень.

Особливо в навчальних сценаріях або під час телемедичного супроводу важливо володіти правильною термінологією щодо маніпуляцій датчиком. Ми завжди починаємо зі широких рухів (ковзання та зсуву), щоб оглянути ділянку, знайти оптимальне акустичне вікно та ідентифікувати цільові структури або інші важливі орієнтири. Після визначення цільової структури переходимо до оптимізації зображення та центрування його на екрані за допомогою мікро-рухів. Уявіть, що ваша рука веде датчик крізь вправу з йоги — плавно й гармонійно переходячи з одного положення в інше.

Можливість переглядати POCUS-зображення разом з експертом сприяє покращенню ваших навичок і знань. А це, своєю чергою, безпосередньо впливає на якість надання медичної допомоги пацієнтам.

Кожен апарат має дещо відмінний алгоритм збереження зображень, тому ці особливості необхідно уточнювати в інструкції користувача. Водночас важливо розуміти різницю між режимами «pre-triggering» та «post-triggering» збереження даних. На багатьох пристроях є можливість вибору між цими двома режимами.

Під час роботи в режимі pre-triggering система постійно буферизує дані. Коли ви активуєте кнопку запису, система зберігає кліп за визначений проміжок часу (наприклад, 6 секунд), який безпосередньо передував натисканню кнопки. Перевага полягає в тому, що інакше може бути складно повторно зафіксувати динамічні патофізіологічні явища, які щойно з’явилися на екрані. З практичної точки зору такі ситуації трапляються рідко, однак цей режим може полегшити отримання зображень під час серцево-легеневої реанімації (СЛР).

У режимі post-triggering система зберігає дані за визначений проміжок часу (наприклад, 6 секунд) одразу після натискання кнопки запису. Особисто я віддаю перевагу попередньому скануванню з подальшим збереженням найбільш репрезентативних кліпів відповідної структури або патології, тобто використанню режиму post-triggering.

ЕКСПЕРТНА ПОРАДА: Незалежно від обраного підходу, виконання POCUS не повинно затримувати компресії грудної клітки під час СЛР, особливо при зупинці серця нетравматичного ґенезу. Найкращою практикою є швидке орієнтовне сканування під час триваючих компресій, щоб визначити, де саме у конкретного пацієнта можна отримати оптимальне вікно для візуалізації серця. Під час перевірки пульсу розмістіть датчик на грудній клітці та якомога швидше збережіть технічно найякісніші зображення, які вдається отримати. Їх перегляд і аналіз слід виконувати після цього, не перериваючи СЛР. Водночас слід зазначити, що при травматичній зупинці серця пріоритети можуть змінюватися: у таких випадках POCUS іноді доводиться ставити вище за компресії грудної клітки. Важко поранений пацієнт може перебувати в стані глибокого гіповолемічного шоку, а не істинної зупинки серця, і саме POCUS дозволяє це підтвердити.

ПОСИЛЕННЯ (GAIN): це своєрідна «кнопка гучності» для зображення. Якщо встановити посилення занадто низьким, зображення виглядатиме темним і потрібних структур не видно. Якщо ж посилення занадто високе, зображення стає майже яскраво-білим, а на екрані з’являються штучні відбиті сигнали («примарні» ехо-сигнали), які можуть маскувати справжню анатомію або імітувати патологію. У прикладі на зображенні: видно нібито тромб у судині, але насправді це лише надмірне посилення. Після корекції «псевдотромбоз» зникає. Для початківців досить типовим є встановлення посилення на надто високому рівні, проте з набуттям досвіду ця помилка трапляється значно рідше.

ГЛИБИНА (DEPTH): Поняття глибини є досить очевидним. Якісне зображення не повинно мати більшу частину екрана, зайняту структурами без клінічного значення. Водночас поганою звичкою є встановлення глибини таким чином, що за досліджуваною структурою не залишається жодного вільного простору. Найкраще починати з надмірної глибини та поступово зменшувати її, а не навпаки — з надто малої глибини з ризиком пропустити важливі знахідки. Загалом рекомендовано, щоб приблизно третина або чверть екрана залишалася за межами ділянки, яку ви оцінюєте.

ФОКУС (FOCUS): Хоча більшість POCUS-пристроїв не мають окремої кнопки для регулювання фокуса, про нього варто згадати. Якщо спростити, фокальна зона УЗ-променя — це ділянка з найкращою роздільною здатністю, тобто там, де зображення є найбільш точним. Наприклад, уявімо, що ви виконуєте FAST-скан у гемодинамічно нестабільного (гіпотензивного) пораненого. На зображенні ліворуч фокус встановлений у ближньому полі, тоді як вас насправді цікавить сіра на вигляд ділянка в дальньому полі. Ви змінюєте положення фокуса — і тепер ця ділянка виглядає чорною. Завдяки цій, здавалося б, незначній зміні ви щойно діагностували вільну рідину в черевній порожнині, а вашому пацієнтові терміново потрібен хірург. Також варто зазначити, що багато портативних POCUS-пристроїв автоматично коригують фокус під час зміни глибини.

РЕЖИМ (MODE):

• B-режим (B-mode) — більшість обстежень виконується саме в B-режимі (brightness mode). У B-режимі відображається фактичний ультразвуковий вигляд даної структури.
• M-режим (M-mode) — використовується для оцінки руху тканин у часі. Застосовується, наприклад, для аналізу руху клапанів серця, стінок серця або ковзання плеври.
• D-режим (Doppler mode) — об’єднує різні модальності, що використовують ефект Доплера для характеристики кровотоку. Найбільш базове його застосування — визначення наявності або відсутності кровотоку.

ПОСИЛЕННЯ: зміни посилення самі по собі можуть призводити до появу артефактів. Рівень посилення має бути відповідно відрегульований, щоб уникнути появи «примарних» ехо-сигналів або пропуску важливих знахідок.

ЗАДНЄ АКУСТИЧНЕ ПОСИЛЕННЯ: коли ультразвуковий сигнал проходить через ділянки з низьким ослабленням, зокрема через рідину, він виглядає посиленим у дистальних відділах за цією структурою. Візьмімо як приклад наповнений сечовий міхур: тканини, розташовані глибше від нього, виглядають дуже яскравими. У травмованого пацієнта це може призвести до пропуску патологічної вільної рідини позаду міхура, яку не слід плутати з сім’яними міхурцями (один із них тут позначений «?»). У такій ситуації, за технічної можливості, слід зменшити посилення у дальньому полі зображення. Саме через цей артефакт у структурах наповнених рідиною, товщину стінки завжди вимірюємо по передній, а не по задній стінці.

АКУСТИЧНА ТІНЬ виникає тоді, коли сигнал проходить через ділянки з високим ослабленням, зокрема через кальцифіковані структури. Хоча тінь від кісток зазвичай не допомагає, той самий артефакт, спричинений, наприклад, жовчними каменями, може бути надзвичайно інформативним. Іноді саме він є єдиною підказкою, що вказує на наявність біліарних конкрементів. Затінення від кальцифікованих структур класифікується як «чисте» — воно є анехогенним (чорним) та має чітко окреслені межі. Також ми можемо спостерігати «брудне» затінення, спричинене структурами, заповненими газом або повітрям. Воно виглядає як своєрідна «димова завіса» — ехогенна, з розмитими краями.

КРАЙОВА ТІНЬ: важливий артефакт, зумовлений рефракцією, тобто відхиленням ультразвукового променя від траєкторії, якою він «мав би» поширюватися. Слід пам’ятати, що УЗ-сигнал не завжди рухається прямолінійно. Таке відхилення найчастіше виникає, коли УЗ-промінь потрапляє на поверхню криволінійного відбивача, наприклад нирки, жовчного міхура або кровоносної судини. Іноді цей артефакт помилково інтерпретують як вільну рідину. У нашому прикладі видно артефактну чорну лінію, що тягнеться прямо від округлого полюса нирки. Звернімо увагу, що вона перетинає кілька анатомічних площин, яких вільна внутрішньочеревна рідина фізично не може досягти. Анатомічного сполучення з черевної порожнини через заочеревинний простір і далі за хребет не існує.

РЕВЕРБЕРАЦІЯ: ще один поширений артефакт, який виникає тоді, коли УЗ-сигнал багаторазово відбивається між двома сильними відбивачами. У результаті на екрані з’являється характерна «сходинкоподібна» картина з паралельних ехо-сигналів. Ми часто спостерігаємо цей артефакт в УЗД легені (A-лінії є паралельними відбиттями плеври). Водночас реверберацію можна використовувати й на нашу користь — наприклад, під час локалізації сторонніх тіл або виконання процедур під УЗ-контролем.

ХВІСТ КОМЕТИ: це ревербераційний артефакт, який виглядає як короткий, яскравий «хвіст» ехо-сигналів, що відходить від високо відбивної межі. Він виникає тоді, коли УЗ-промінь «захоплюється» між двома щільно розташованими поверхнями та багаторазово між ними відбивається. З кожною реверберацією імпульс, що повертається до датчика, стає значно слабшим і швидко згасає. Найчастіше цей артефакт спостерігається при ковзанні плеври (як у нашому прикладі) або на кінчику голки у доступі out-of-plane (коротка вісь).

АРТЕФАКТ ДЗЕРКАЛА: виникає тоді, коли УЗ-хвиля спрямовується на дуже відбивну поверхню (наприклад, діафрагму або перикард), яка поводиться як дзеркало. УЗ-промінь спочатку досягає реальної структури, далі відбивається від дзеркалоподібної поверхні та повертається до датчика довшим шляхом. Апарат інтерпретує цей подовжений час повернення так, ніби структура розташована глибше, унаслідок чого формується дубльоване, «дзеркальне» зображення. У результаті ми можемо побачити «другу печінку» над діафрагмою або «ще одне серце» під перикардом. Таке артефактне «друге зображення печінки» в нашому прикладі не слід плутати з «гепатизацією» (консолідацією) легеневої тканини. Якщо за цією «другою печінкою» видно тінь хребта, то йдеться про патологію (консолідовану легеневу тканину або згорнуту кров). Якщо ж тіні хребта немає — це артефакт.

АНІЗОТРОПІЯ: це напрямкозалежний артефакт, за якого ехогенність структури змінюється залежно від кута інсонації, а не від властивостей самої тканини. Він виникає тоді, коли УЗ-промінь потрапляє на добре організовану структуру (наприклад, зв’язку, нерв або сухожилля) під кутом, що відхиляється від 90°. У результаті така структура може виглядати патологічно зміненою (гіпоехогенною), хоча насправді жодної патології немає. Після корекції кута інсонації зображення знову набуває нормального вигляду. Це поширена пастка в м’язово-скелетному POCUS і одна з основних причин хибнопозитивних діагнозів. У нашому прикладі місце прикріплення сухожилля чотириголового м’яза до надколінка незначно змінює напрямок і виглядає частково розірваним — доти, доки ми не відкоригуємо кут інсонації, гойдаючи датчиком.