Почнімо з очевидного: POCUS-протоколів уже стільки, що скоро знадобиться окремий протокол-ключ, аби не заплутатися в усіх інших. І, схоже, зупинятися на досягнутому ніхто не планує — нові абревіатури продовжують з’являтися із завидною регулярністю.
Задум, власне, непоганий: стандартизувати й спростити використання POCUS у конкретних клінічних ситуаціях, особливо там, де рішення треба приймати швидко — травма, шок, задишка, зупинка кровообігу. Деякі протоколи справді бувають корисними. Але бездоганних серед них немає. А якщо дозволити алгоритму думати замість себе, навіть цілком пристойний протокол може дуже впевнено повести вас не просто не туди, а зовсім не туди. Поверніться до мого допису про BLUE. Там є чудові приклади того, як можна правильно виконати протокол, правильно побачити ультразвукові знахідки — і все одно дійти абсолютно хибного клінічного висновку.
А що ж із доказами їхньої користі? Докази є — але переважно щодо окремих складових цих протоколів. І так, дослідження підтверджують: людей цілком можна навчити виконувати алгоритм. Ну, чудово. А далі що?
Бо вміти пройти протокол від А до Я — ще не означає вміти думати з POCUS.
Чи покращує дотримання протоколу клінічне мислення? Чи допомагає приймати кращі клінічні рішення? Чи покращує результати лікування пацієнтів? І чи є докази, що POCUS-освіта, побудована навколо протоколів, формує справжню клінічну компетентність? (Спойлер: таких доказів немає.)
І ось тут стає цікаво. У якийсь момент POCUS перетворився на справжній парад абревіатур: BLUE, RUSH, FALLS, SESAME, SHoC, CASA, TRINITY, SAFE, PEA-протоколи… Вивчіть їх достатньо — і ще ненароком повірите, що POCUS-компетентність — це вміння підібрати правильну абревіатуру до правильного пацієнта.
Але клінічне мислення працює у протилежному напрямку:
Пацієнт → клінічна проблема → клінічне запитання → POCUS-запитання → відповідне обстеження → знахідка → інтерпретація → клінічна інтеграція → рішення.
А не:
Пацієнт → обрати абревіатуру → виконати алгоритм → класифікувати патерн → поставити діагноз.
Протокол, у найкращому разі, може підказати вам, що сканувати.
Компетентність — це розуміти:
- навіщо ви скануєте;
- чи здатен POCUS відповісти на ваше запитання;
- що саме означає ця знахідка в цього конкретного пацієнта
- наскільки їй можна довіряти;
- що — якщо взагалі щось — ви зробите інакше завдяки отриманій інформації.
Саме тому мене одночасно захоплює 😎 й дивує 🤨, що стільки POCUS-курсів, здається, побудовані навколо… набору протоколів.
Хто взагалі вирішив, що це логічна архітектура навчання POCUS? І ще важливіше: де докази, що саме так його треба викладати? Я їх не знайшла.
Можливо, проблема в тому, що ми змішали дві дуже різні компетентності:
- ВИКОНАННЯ ПРОТОКОЛУ — це: «Я знаю, які зображення отримати і в якій послідовності».
- POCUS-МИСЛЕННЯ — це: «Я знаю, на яке клінічне запитання намагаюся відповісти, яка ультразвукова інформація може мені в цьому допомогти, наскільки їй можна довіряти, як вона змінює мою робочу гіпотезу і чи повинна вона змінити ведення пацієнта».
Саме друга компетентність нам зрештою й потрібна.
І цього не навчиш серією разових курсів. POCUS-освіта має бути компетентнісною й безперервною, поступово вести від отримання якісного зображення до його інтерпретації, клінічної інтеграції і, зрештою, самостійного прийняття рішень.
А тепер — обіцяна відповідь. У попередньому дописі я поставила доволі провокативне запитання й пообіцяла відповісти на нього наступного разу:
Чи можна навчити когось мислити критично й клінічно за допомогою POCUS, не маючи власного досвіду ведення пацієнтів із подібною патологією?
Тож ви вже знаєте, що я хочу сказати! 😎 Звісно, що ні! Уміння виконувати POCUS-протокол, пов’язаний із конкретною патологією, не робить нас ані компетентним клініцистом, ані компетентним викладачем POCUS.
Залишити коментар